Далі — дорога додому.
Хата моя по війні.
Вирви й окопи, що мають постати землею.
Жінка, яка мені мати, бо жінка.
За нею —
Отвір в стіні.

Тут будуть двері —
отам, де поріг не зітлів.
Тут будуть вікна —
отам, де навиліт прошило,
Тут буде погріб, тут — цвинтар, а тут буде хлів,
Тут будуть ніж, і сокира, і вила.

Буду і я. Буде мати дивитись з вікна.
Будуть сусідські собаки цей
двір пильнувати.
Прийдуть вітри з попелища, де
сталася хата.
Мовчки мені і матусі налиють вина.

Проводи, мамо. Ми знову зустрілись.
На гробі.
Холодно, мамо, — сивію.
Не знаю, де світ.
Плачу вночі, бо старію. Нічого не роблю.
Так мені стерпло,
що навіть душа не болить.

Проводи, мамо.
Такі мені проводи, мамо,
Наче не квіти несу, а саму жаливу.
Я ще подужаю, мамо,
я, мамо, повстану,
Вже не ладнаються, мамо,
ще, мамо, живу.

2002

Now back to my village:
The remains of my house.
Furrows and trenches to level with soil;
A woman: like any woman, my mother;
Behind her,
A gap in the wall.
The door will be here,
where the porch is not rotten.
Here, the windows —
right where the bullet shot through;
Here, place for an axe and a knife and a pitchfork.
The cellar; the graveyard; the coop.

I will also be here. Mother looks out of the window.
Neighbor dogs
will be guarding this yard.
Winds sweep the village,
dispersing the ashes.
Wine pours in silence, for Mother and me.

Bade farewell. Met again.
At the coffin.
Mother, it’s cold and my hair turns gray.
Whither the world?
I’m aging, I spend the nights weeping.
I’m so used to it
that my heart doesn’t ache.

Bid me farewell.
Do bid me farewell, Mother,
as I carry pure grief for a wreath.
I will recover — I promise you, Mother.
There is no mending,
Yet, Mama, I live.

2002